Так хто ж воював за звільнення Болгарії в 1877-1878 роках?




Російський письменник, професор факультету політології Московського Державного Університету, доктор історичних наук Сергій Перевезенцев, який в 2013 році виступив на захист одного з «в’язнів Болотяної», прокоментував скандал навколо заяв Патріарха Московського Кирила на святкуванні звільнення Болгарії від османського рабства.

Здавалося б, в промові президента Болгарії Р. Радєва все було сказано правильно: він призвав зберігати пам’ять про воїнів багатьох народів, полеглих на полях тих давніх битв: росіян, румунів, фінляндців, українців, білорусів, поляків, литовців, сербів і чорногорців. «Історичної толерантності» дотримано, і принцип «множинності істин» не порушений.

Проте виникає питання: чому президент Болгарії не назвав і інші народи? Як нагадує московський професор, в російсько-турецьку війну проти Османської імперії також воювали і інші піддані російської корони: чеченці, аварці, кумики, кабардинці, осетини, інгуші. А якщо згадати, що офіцерами Фінського батальйону були шведи, то доведеться додати і їх. А ще — остзейских німців, що входили в офіцерський корпус російської армії.

Є й друге питання: чому в цьому переліку міститься внутрішнє протиріччя? Адже окрім поляків, що билися з турками в російській армії, був ще і польський легіон, який, навпаки, брав участь у боях на боці Османської імперії.

Так чому потрібно було дякувати окремим народам, зневажаючи заслуги інших? Чому не можна було мовити просто «багатонаціональна російська армія»? Відповідь на ці питання Сергій Перевезенцев знаходить не в історії, а в сучасності: болгарський президент перелічив саме ті народи, які колись входили до складу Російської імперії, але на сьогодні є титульними націями незалежних держав. Інакше кажучи, в це перерахування з самого початку закладено прихований «антиімперський» зміст: гідної пам’яті заслуговують лише ті народи, хто «вирвався» з-під «російського імперського гніту». Історичні події використовуються лише для того, щоб, по-перше, підкреслити істинність європейського цивілізаційного вибору і, по-друге, мінімізувати роль і значення Російської держави в історії і сучасності.

Як зауважив доктор політичних наук Олександр Щипків в статті «Болгарська промова Патріарха», в західній історіографії послідовно проводиться думка, що це не Росія брала участь в усіх її перемогах, а окремі народи, що входили до її складу. І мета такого маніпулювання історією — «позбавити Росію права на власну велику історію і, як наслідок, права на сучасну велику політику».

Проти цього прихованого антиросійського змісту і виступив Патріарх Московський і всієї Русі Кирил:

«Росія не подивилася на Європу. Рухома своєю любов’ю, ослаблена і така, що не має ніякої політичної підтримки у світі, почала боротьбу. Це великий приклад того, як духовна, культурна солідарність пересилює політичний прагматизм. Я радий, що можу вам це сказати. Не Польща, не Литва — Росія! Мені важко було чути усі ці посилання на участь інших країн в звільненні. Ні польський, ні литовський сейми не брали участь в рішенні про початок війни з Османською імперією. Сподіваюся, ЗМІ нас чують і передадуть моє розчарування неправильною інтерпретацією».

На думку професора Перевезенцева, полеміка, що розгорілася після цих слів і доходить у виступах деяких болгарських політиків до мерзенних і негідних пристойної людини виразів, тільки підтвердила наявність зазначеного прихованого змісту.



Добавить комментарий